На світі усе минуже,
Відквітло та відболіло:
Он Бог мою душу, малу ще
Вбирає в льолю білу.
Мережанав ній манишка
І вишиті рукавчата… –
А мати тішиться ником
І гордий соою тато.
Поправить комірчик ревно:
Носи свою льолю білу –
Вона збереже напевно
І душу твою, і тіло!..
А хмари йшли, мов з неволі,
І в хмарах вітри гойдали
Ошматки моєї льолі,
Що ангели вишивали…
