Я творю свій ковчег, я тешу, я гемблюю колоди,
Я ладнаю вітрила, у них вже лопочуть вітри,
Я чекаю біди: ось нахлинуть погибельні води,
Я вже чую гризню:
– Нас бери, а отих не бери!..
Це одвічний відбір, ми давно вже не Божа родина,
Ми вже з іклами всі, ми вже знаєм де благо, де зло.
Ми не всі попливем – де чекає на всіх Україна,
Чи нам досить в незвіснім єднати єдине село?
Так би краще було – з нами ті, хто запрагли любові,
Без облуд і обмов, без отрути, без хижих дилем.
Вже вода наплива, вже лопочуть вітрила шовкові:
Ми рубаєм швартови! Нас мало? Нас досить! Пливем!
