Микола Петренко – Як ми грілися біля крематорію: Вірш

Це що так тіло леденить?
Мороз і хуга стосотсічна.
На світі вічна тільки мить,
А вічність вже давно не вічна.
Добро перемагає зло,
На мить – та все ж перемагає.
І ще: на світі є тепло,
І наш капо про нього знає.
У найкуцішу мить добра
Він сам підводить нас до печі,
Він каже: – Відпочить пора…
І ми до печі тулим плечі.
А тепла піч – то тепла піч,
Нехай вона і крематорна,
Нехай життя – мов чорна ніч,
І чорна мить, і вічність чорна.
І що згорить – добро чи зло?
Чи мить, чи вічність переможе?
А груди холодить тепло,
Що й серце скрижаніти може.
І я, хто грівся в тім теплі,
Іду в життя за дальні межі –
І бачу холод на землі,
І ніч, і снігові пожежі.
А десь далеко, в пеклі там,
Святе тепло в печі німіє…
Віддам я вічність, все віддам –
За мить, що хоч когось зігріє.