Що зі мною: небо без блакиті,
Перепони зводяться сторчма… –
Наче я блукаю в лабіринті,
А із нього виходу нема.
Тьма доріг – і це непояснимо,
Густо – терновище край межі:
Хтось близький чомусь проходить мимо,
Щедро посміхаються чужі.
Інший раптом тисне руку: – Брате!..
І шукає, де добро моє;
Хтось надії золоті карати
На майбутню долю подає.
Інший так – без сорому, без стиду
Хліба шмат із рота видира:
Я іду, я падаю, я вийду,
Наче в степ до сивого Дніпра.
Світ такий – на шмаття туга рветься,
Висне хмара, наче до дощу:
Я ще припаду йому до серця,
Я іще його перехрещу!
Це ж Дніпро мені дороговказом
З плутанини довгої, з пітьми:
Хто іще – ану ж, зі мною разом!
От і славно, от і щасні ми!..
