Читаючи Тодося Осьмачку
Це країна, де груди роздерті,
Де усе наяву, на виду:
Бійсь її, більше власної смерті,
Полюби, як ворожу біду.
Тут би велетням жити, тут мчати
В непроглядність, у пломінь, у дим,
І на самому краю на чати
Стать довіку стовпом крижаним.
Тут би ріки розширить, розглибить,
Тут роздмухати б сяйво бліде!
Закохайся – он плаває Либідь.
Проясній – он дитятко іде.
За столом при священній вечері
Вас тринадцять? Усіх полюби!
Сам прикуйсь до весла на галері,
І греби, до знемоги греби!
На шляхах, де промчались ординці,
Висій квіти під ноги сльозам.
Назву дай кожній птасі й травинці –
Бо інакше як скажеш, хто сам?
О слова – крізь віки перегони,
Джерело, і розгін, і кордон.
Хай здадуться усі бастіони –
З них останній ясний бастіон.
З ними жди воскресіння і чуда,
Колисай поміж вічності мить, –
На землі, де ніякий Іуда
Не намовить тебе розлюбить.
Де любов, де незламність поможе
Зводить правду в майбутні віки, –
Де на килим весільного ложа
Осипаються з неба зірки…
