Де правда понад креш, де обереги сиві,
Де ваблять обшири палання і снаги –
Ти віриш – та зважай: боги такі злосливі,
Неначе ми для них одвічні вороги.
Так, ми сотворені із їхньої любові –
Але ж напоєні зневірами отрут:
Ми ідемо в життя – о, ми на все готові:
На впертий труд, на гріх, на подвиги, на бунт!
Ті межі: «Так не смій!..», для буйності закони,
Ота невидима сторожа край межі –
Від первнів, від начал – пощо нам заборони,
Бо ж той, із древа змій – у кожного в душі.
Над нами твердь небес – тож подивімось вгору,
Там сонце, сонце там! А поза ним пітьма.
І ми, приречені на вічну непокору:
Люби нас, бунтівних! – бо ж вибору нема…
