Народе рідний, степова стихіє,
Безхитрісна, довірлива душа!
Чому тебе, святого гречкосія,
Так часто Божа ласка полиша?
Нелегко вжитись у твої потреби:
Ти витворив республіку в часи,
Коли вона хіба що лиш на небі
Могла здобути сили та яси.
Погасла Січ, як вогнище в негоду,
І не воскресла в полум’ї новім.
Понад усе шануючи свободу,
Ти опинився в рабстві віковім.
Та є твоєї долі власний човник,
Що напрямку ніколи не ламав:
Пишайся тим, що ти не завойовник —
В неволі ще нікого не тримав.
Землі чужої не топтавши зроду,
Свою стеріг із косами в руках.
Пишайся цим, мій праведний народе,
Бо то найвищий подвиг у віках.
Не той здолав, хто вилив більше крові
Чи напустив на душі туману —
Твоя могутність у твоїй любові
До колосків на рідному лану.
Нові століття в тебе є по праву:
Ти світ навчиш і сіяти, й косить,
Бо та любов тобі дарує славу
Яка живих і мертвих воскресить.
І людство, переймаючи науку,
Збагне, чому в тернах твоє чоло:
Ти є Месія, котрий терпить муку
За гріх сусідський, за криваве зло.
