Як від стовпа і до стовпа,
Де дротом птаство володіє,
Так доля табірна скупа
Проводить серце повз надії.
Мовляв, це в сейфі хтось трима:
Під осінь воля нас чекає…
Та пройдуть осінь і зима,
Але надія не зникає.
Серця довірливі людськії!
Якщо оповідати чесно,
То поміж нами є такі,
Що в таборах тридцяту весну.
Для них земна скінчилась путь,
Хоч під грудьми не вщухли болі.
Вони нічого вже не ждуть
І вже не уявляють волі.
А я ще не відсік себе
Від того, що по той бік дроту.
Ще Кончі небо голубе
В очах стоїть —
Живе достоту.
І світиться моє вікно,
А я ще здалеку помічу:
На шторі ситцевій воно
Відбило постать чоловічу.
Горить, пашить моє лице.
А друг бере мене за руку:
— Хто здатний думати про це,
Той сам себе прирік на муку.
Не нарікай, не проклинай,
За те, що хтось живе і діє.
Байдужим серцем проминай
Усе, що не дає надії.
