За вільхами в заплаві є луги,
Що так цвітуть у червні, наче зорі.
Всю невичерпність власної снаги
Розхлюпали у трав’яному морі.
Окрему квітку вивчити мені
Нелегко між квітучих краєвидів.
Та друг ботанік у погожі дні
Тут налічив їх сотні різних видів.
Він не жалів ні часу, ні себе —
Радів, сміявся чи стенав плечима.
Пливло червоне, жовте, голубе
Квіткове полум’я перед очима.
Бриніло пружне гілля угорі.
Розгойдане пахучими вітрами.
(Це добре хтось придумав, щоб у грі
Бетховена доповнить кольорами!)
Взяла в полон гармонія жива,
В якій звучали і земля, і небо —
Той світ, в якому серце відкрива
Високі й горді істини для себе.
Та ось ми раптом підійшли туди,
Де не було шовкових трав і квітів.
Осот, буркун, бадилля лободи —
Оце й усе, що погляд мій помітив.
Тут підіймали цілину…
Але
Лужок на сіно залишити б краще.
Збагнули потім, що вчинили зле,
Тай кинули його напризволяще.
Ніхто не зна, коли тепер на нім
Відродиться гармонія природи…
Я ж занімів у здогаді сумнім:
А що, як то не трави, а народи?!
Уже в рослинах розпізнали ми
Чутливості та психіки прикмети.
Зелені лицарі стоять грудьми
На варті самобутності планети.
Та гине заповітна цілина,
Втрачаючи красу квіткових націй.
Які ж плоди нам принесе вона
Від оранок отих та від руйнацій?..
Ми змалку звикли: директива, план,
Це, бачте, розроблялося не нами…
Та пам’ятаймо знівечений лан,
Що заряснів лихими бур’янами!
