1
Вп’ялись, як воші у старий кожух,
У тебе, Земле…
Плодимось без міри…
Нової ми не осягнули віри,
А Божий образ вже давно пожух.
Уміємо смоктати кров земну
І в пащі двигунів її вливати.
Планета стогне, ніби хвора мати,
Що в дітях не зазнала талану.
Річок нема — є стоки нечистот.
Лісів нема — самі сміттєві купи.
Лежать колоди, мов холодні трупи,
Та бовваніє на галяві дот.
А проти нього сотні мегатонн
Громадяться в таємних арсеналах.
Один удар, один смертельний спалах —
І потече розтоплений бетон.
Та ми, закохані в цей хижий світ,
Самі себе вважаємо богами.
І хоч немає ґрунту під ногами,
В чужі світи готуємо політ.
Що ми туди зумієм донести?
Як у солдатиків прем’єрам грати
Та як поетів кидати за грати,
Щоб їх навчили розуму кати?
Навіщо глум державників тупих
Світам, що десь кружляють понад
нами?..
Не стали ми для Всесвіту синами:
Ми тільки рій метеликів сліпих.
2
Танцюй, гуляй! Завалимо ліси
Бляшанками та битими пляшками.
А хтось захоче гратися полками —
Хіба ж ти заборониш, не даси?
Перед Кінцем свій виявити хист
Повинен кожен — все, що ніс від роду.
І кожен мусить мати нагороду —
Диктатор і святенник, і садист.
А маєш хист в терпінні, тож катам
Дозволь натішитись кривавим тілом.
І шпикам теж дозволь зайнятись ділом,
І злодіям, і табірним хортам.
Гуляймо, пиймо — хто вино, хто кров.
Терпи, плането — страднице убога.
Адже ж ніщо не пропадає в Бога:
Тут вимерло, а там воскресло знов.
3
Останній барель нафти — і тоді
Відкриється нікчемність, а не сила.
Реклами, бари, металеві крила
Помруть, мов іскра в крижаній воді.
Позаростають траси між долин,
І спорожніють мертві хмарочоси.
Поем та Біблій непотрібні стоси
Палатимуть у свисті хуртовин.
Можливо б, кара обминула ця,
Коли б не наша нерозумна пиха.
І кожен в думці прикидає стиха:
А скільки ж залишилось до Кінця?
Чи вистачить на карнавальні дні
Вина і затишку в містах Європи?
Хай після мене голод чи потопи —
Про те вже дбати іншим, не мені.
І часом заздриш звичаям бджоли,
Лисиця стане вісницею неба:
Вони ідуть на смерть, якщо це треба,
Аби нащадки на землі жили!
