Якби ж то серце спокійніше мати,
Щоб не бентежили передчуття
Та не ввижалась напівмертва мати
І голодом заморене дитя.
І де б оте не сталось — через душу
Вони, як тіні, пройдуть, далебі,
А я довіку вже каратись мушу
Та виправдань шукатиму собі.
За те каратимусь, що в світі цьому
Вбачав гармонію, співав красу.
Тяжке прокляття і смертельну втому
У враженому серці понесу.
Шляхи космічні, далі неозорі
Помруть для мене у ядучій млі, –
Бо гріх летіти на далекі зорі,
Коли немає хліба на Землі.
