Раніш мороз нагнав на птаство страху,
А нині дощ берези полива.
У бочку із казармового даху
Накапала водиця дощова.
Чому ж оця деталь упала в очі —
Навіщо я про неї говорю?…
Схиляючись до бочки серед ночі,
Я там знайому упізнав зорю.
І начебто з мого дитинства птиця
Понад душею тихо пропливла.
І це уже не бочка, а криниця
Десь на околиці мого села.
Та мушу визнати собі на горе:
Не довго тішивсь чарами води.
О зоре–сестро, полонянко–зоре!
За що тебе закинуто сюди?
Для тебе небо стало дном дубовим,
Солдат оберігає нас обох.
Мо’, й ти себе не захистила Словом —
Отим, котре є одночасно Бог?
Десь, мабуть, людям це навдивовижки,
Я розігнув зболілий поперек.
Допоки ж бовванітимуть ці вишки,
Коли й зоря —
І та вже нині зек?
