Я через гору йшов. І на горі,
Що пойнята бузковою імлою, —
Отам, де скелі кришаться старі,
Негадано зустрівся з ковилою.
Було це так далеко від степів
Причорноморських — десь біля Китаю.
Але здалось: на жайворонка спів
Я через рідні ниви завертаю.
А він дрижить під хмарою — мала
Іскринка пісні,— так дрижить, тріпоче,
Немов тягар невільницького зла
Своїми крильцями розбити хоче.
Відоме зло. Давно відоме зло:
Колючий дріт життя навпіл розкраяв.
Це, братку, з нами споконвік було:
Не вперше нам тужить за рідним краєм.
Уже й не віриться, що є земля,
Де сім тисячоліть квітує жито;
Де Борисфен–Славута повз поля
Несе човни терпляче й сумовито.
Де хижі зайди стріли і мечі
Тупили об кістки мого народу.
Але живуть на світі орачі —
І жайворонок їм складає оду…
Тим часом на траву лягла роса.
Внизу Катунь у пелюшках із піни.
Тут є життя. І є своя краса.
Але ні жайвора, ні України.
