Мій крок – із атомної ночі,
І віра ще в душу нуртує:
Світильник розуму і серця –
До сонця виведе з пітьми.
Я чую земле – не безодню,
А теплу споришеву стежку,
Вона біжить з мого дитинства,
Щоб я не розлучався з сином.
Мій крок – до пам’яті і слова,
Що забринить, мов засторога,
І скаже: небезпечна зона,
Де не ступить, не зупинитись!
Де на чорнобильських подвір’ях
Обпалить душу чуйна тиша:
Земля – і та не обізветься
Людським, ще незабутим кроком.
Усе обпалить і просвітить
Біда, немов рентген стосилий.
І все прожите-пережите
Засвітиться болючим смутком.
За тих, по кому дзвін клекоче,
За тих, кого нема вже поруч,
За тих, кого ми проводжали
В останню, наче креп, дорогу.
А нині – з ними у зеніті,
У пам’яті невідворотній,
У порятунку для нащадків
Та у змордованих печалях.
