З уст народа, притча перша
1
При тихій розмові
З преділ Вифлеєма
Йшли старці Христові
До Єрусалима.
Надходять до міста
І стрічають мари,
На марах невіста,
Біля ней гробарі.
При марах, о злоє!
Діточок семеро;
Підникших лиш двоє,
Дрібненьких п’ятеро.
А всі жалісненько
Так плачуть, заводять,
Що знести тяженько,
Що’ світи сь розходять.
«О мати, о мати,
Візьми нас з собою,
Не дай загибати
В голоді з нуждою.
Ні хліба ні солі,
Ні щирой родини!
Ми згинем поволі
До завтрішной днини.
Ах, ми сиротята,
Не беріть нам мамки!
У нас нема тата,
Не несіть до ямки!»
За труну хапають
Дрібними руками,
В розпуці ридають
Гіркими сльозами.
Старці поставали,
А Петр прослезився,
Ноги му вздрижали,
К Спасу покотився:
«О Христе, о Христе!
Ти Яйра в жалобі,
Ти сльози невісти,
Ти Марту на гробі
Помилував в болю:
Двигни смерті браму,
Со плачем тя молю,
Вскреси дітям маму!»
А Христос любезно:
«О земний недуже!
О що просиш слізно,
Чи звісно ти, друже?
Но вскорі, о вскорі
Благодаті черти
Дослідиш в покорі
І в лютішій смерти».
Петр обтер полою
Сльозу покрийому,
І мчав з дружиною
До божого дому.
2
Минуло півроку,
Знов Христос з своїма
В свято опрісноку
Йшов до Єрусалима.
Зближаються к хаті
Помершой вдовиці,
І згадков прояті
Стрем’ят в ню зіниці.
І – о нуждо темна!
Діти голі, босі,
Чорні як твар земна,
Сидят при дорозі.
Одні без роботи
Сторожать хатині,
Другі попід плоти
Рвут хваст коровині.
«Дайте хлібця, дайте!» –
Скричали біднята:
«На Бога взирайте,
Ми не маєм тата!
У нас всього статка
Одна коровина
І пустенька хатка.
О темна година!»
І вибігли разом:
Старці поставали,
За Христа розказом
Милостиню дали.
А Петр знов сльозаво:
«Чи ж з гроба, о Христе,
Не чуло ласкаво
Небо сліз невісти?»
«Завтра, друже, вскорі,
Лиш утули жалі».
Петр замовк в покорі,
Пішли старці далі.
Забряск день зоряво,
Старці повертали,
На хатку цікаво
Очі повстремляли.
А там, глянь, о Боже!
Там сум, смутку мара
Розстелила ложе:
З хатки попіл, згаря…
Петр заломав руки,
Звернув взрок від хати,
І з жалю, розпуки
Не міг поспитати.
3
Півроку минало,
Знов Христос з своїма
Ішов, як бувало,
До Єрусалима.
Всі звернули очі
До місця хатини,
Далеко з убочи,
Якби ко святині.
Но кожна зіниця
Затекла сльозою,
Як в яри землиця
Щедрою росою.
З недогарків діти
Стаєнку зліпили,
І в тій лихій кліти
З коров’ятком жили.
Всі потвором стали,
Лиш ствір та подоба,
Очі в лоб загнали
Голод та хороба.
А всі без роботи
Сторожать хатині,
Або попід плоти
Рвуть корм коровині.
«Дайте кусень, дайте!» –
Скричали біднята:
«На Бога взирайте,
Ах, ми сиротята!»
І вибігли разом;
Старці поставали,
За Христа розказом
Милостиню дали.
А Петр огірчено:
«Доколі, доколі,
О Христе, суджено
Тим дітем недолі?»
– «Завтра, Петре, вскорі,
Лиш утули жалі».
Петр замовк в покорі,
Пішли старці далі,.
4
Забряск день зоряво,
Старці повертали,
За дітьми тоскаво
Очі повстремляли.
А діти?… ах діти
Копют в землі яму,
І тягнут із кліти
Втору свою маму.
Сей ночі над ранком
Згибла їм корова,
А з нею останком
Їх жизні полова.
Петр лиш подивився,
Пронят громом лиха
Ревно прослезився
І до Спаса стиха:
«О Христе! жорстоко
Б’є Бог тії діти;
Чи це його око?
Це його совіти?»
Втім Спас укірливо:
– «О горе сліпому,
Що судеб огниво
Рішає по свому!
Знай, та вдовиця,
Що смерть ю зломила,
Дітей своїх лиця
Безмірно любила.
І серцем і усти
Взмагала сваволю,
До всякой розпусти
Лишала їм волю.
І сама дитята
Вела в нужди яму;
Бог простив біднята
І взяв з світа маму.
Його мудрість хтіла,
Щоби через труди,
Що мати спорчила,
Ісправили людп.
Но діти, влюблені
В самопас утіхи,
Хоть голі, нужденні,
Не лишали стріхи.
Бог верг іскру в хату,
Діти стайню вкрили,
Лиху кліть в кімнату
Собі пристроїли.
І такой між люди
Іти – ані слова;
Ще не милі труди,
Ще в кліті корова.
Днесь впала розхідна
На корову змора,
А з нею послідня
Лінивства підпора.
І бач, сії діти
Лишать самоволю,
Розійдутся в світи
І знайдуть си долю».
Петр востхнув глибоко,
Взніс зіниці горі,
Обтер слізне око
І замовк в покорі.
З уст народа, притча втора
1
В холоднім садочку,
Близ святого тина,
Лежав на горбочку
Під грушев хлопчина.
Обнажен на-поли
Нароком з одіння,
В солодкій неволі
Простерся як диня.
Запер обі ноги
В пень груші високо,
Склав руки в розлоги,
Розняв рот широко.
І заладив зуби,
В надії щохвиля,
Що сама до губи
Спаде грушка з гілля.
Край саду скрутняво
По буйній долинці,
І вліво і вираво
Тяглись два гостинці.
Ішли старці божі
До Єрусалима
І на роздоріжжі
Гляділи очима,
Куди би путь брати,
Чи сюда чи туда,
Щоб скоріше стати
У цілі їх труда.
А йшов Христос з ними
До святого тину,
І слови благими
Звідує хлопчину:
«Дитинко любима!
Скажи нам ласкаво:
До Єрусалима
Куди би нам право?»
Хлопець ані слова,
Лиш слухає стиха,
Лежить мов корова
І сопить як з міха.
«Дитинко любима!
Старці ся питають,
До Єрусалима
Дороги не знають.
Ти відав не чуєш;
Бог дасть тобі долю,
Єсли пошануєш
Божих старців волю».
Опять Христос просить
Святими устами,
І вже мольби взносить
До отця над нами.
Хлопець в неохоті
Продер трохи очі,
І як лин в болоті
Позират з убочі.
«Дитинко любима!
Молю тя про Бога:
До Єрусалима
Куди ту дорога?
Біжить день порхливий
Скорими стопами:
Встань! не будь лінивий,
Зділай милість з нами.
Господь в нагороду
Дасть ти старість чесну,
І життя погоду,
І росу небесну».
Хлопець рушив в’язи.
Звернув головою:
«От тамтуда» – каже,
Та й шуркнув ногою.
2
Пішли старці далі
Путем біля плота,
І к селу ся взяли,
Край села в ворота.
Край воріт хатинка
Стояла тісная.
При хаті дівчинка
Трудилась малая.
Надшли старці спішно,
Дівча здаля взріло,
Скоренько, утішно
До воріт приспіло.
Плотар розчиняє,
Камінці правцює,
Путників вітає,
В коліна цілує.
І просить в хатині
Від труда спочити
І миром родині
Поблагословити.
А Христос миленько:
«Дівчино любима!
Чи ми йдем правенько
До Єрусалима?»
«Ой ні, старці божі!
Не так би ся здало,
Там на роздоріжжі
Зблудили-сьте мало.
Назад би вертати,
Но жаль труда того,
Стежков по-за хати
Путь ближча о много.
Ізвольте за мною;
Но там близ керниці
Ви струджені в зною,
Може хоть водиці».
І як ластів’ятко
Вбігла до хатини,
Хіпла конов’ятко,
Добула шклянчини.
І вже між старцями,
Веде їх в заходи
Звісними стежками
Помежи городи.
І вже перед ними
Біжить до керниці,
Руками скорими
Чирає водиці.
Пугарчик обмила,
Водиці набрала,
Чемно ся склонила
Та й почестовала.
І опять утішно
Провадить во Бозі
Аж за село спішно
Ко правій дорозі.
Там в руки, в коліна
Цілує по-свому,
І знов як пташина
Взлітає до дому.
3
Побігла межею
Дитинка любима,
Святії за нею
Всі вергли очима.
А святий Петр радо:
«Учителю віри!
Як же сіє чадо
Трудолюбне, щире!
Зволи божу волю
Для цього дівчатка,
Умоли їй долю
В небесах у татка».
А Христос благенько:
«Єй доля в садочку
Лежит спокійненько
От-там на горбочку».
«Як то, Спасе світа!
Сей лень під грушею
З божого совіта
Звінчається з нею?
Вона з ним знидіє,
З ним життя проборе,
В печалях істліє!
Й се їй доля? горе!»
– «Симоне бар Йона!
Тайно понад світи
Скриває ослона
Небесні совіти.
І крайні преділи
Мудрою рукою
К достиженню ціли
В’яже Бог з собою.
Як же би во віки
Скотини подоба
Пропитався в світі,
Лінивий нероба?
Оний близ прогона
Простертий хлопчина
Єсть то розпещена
Богацька дитина.
Не мине три літа,
Отець му і мати
Підуть з цього світа
До вічной кімнати.
Він стане на диво
Каліков на ногу,
Що нею ліниво
Всказував дорогу.
Статок ся розійде,
Дім лишить дружина,
А на нього прийде
Розпуки година.
Дівиця з хатини
Заступить му друга,
І з волі родини
Буде му супруга.
Собере трудами
Добитків остатки,
Приспорить літами
Богацтва і статки.
Придержить сохранно
Каліку до гробу,
І взбудить старанно
В нім божу подобу.
І серед діл власних,
З божой благодати,
Буде дітей щасних
Щасливая мати».
Замовк Петр в покорі,
Умовкла дружина,
І спішила вскорі
До святого тина.
