По горах ходила,
Дитятко носила,
Дитятко – ягідку дрібную,
І цвітки збирала,
І в пучки в’язала,
І клала му в ручку малую.
«Цить, ах цить, дитятко!
Поверне наш татко,
Поверне, – говорять, мир буде,
Принесе дитині
Калачик в гостині
І мамку притисне до груді».
Ходила і ходить;
Нім день ся розплодить,
Садить в полонину високо,
І бистрі соколи
Спускає на доли
По шляхах рекрутка широко.
І тулить дитину,
Голодну пташину,
Бо тоска, журиця корм спила;
І плаче-ридає,
Себе проклинає,
Що бідну на світ сей родила.
«Цить, ах цить, голубко!
Поверне наш любко,
Принесе калачик дитині».
З зарання до ночі
Леліє і очі
Внуряє по шляхах в долині.
Замріло на путі,
Вертають рекрути,
Заблисли рекрутки соколи.
Б’є в груди серденько,
Палає личенько,
Головка ся крутить в роздоли.
«Дитятко, дитятко!
Вертає наш татко!
Вертає нам сонце до хати!
Обмиймо росою
Личенько свіжою,
Щоб стались миліші для тати!»
І личко обмила,
І цвітку заділа
В головку обоїх русую,
І скоро помчала
Навстрічу, і стала
При путі на скалу стромую,
І взнесла високо
Дитя, і глибоко
Востхнула, бо в серцю щось тисне:
«Ах сину, мій сину,
Споглянь на долину
І в ручки на татка заплесни!»
Надходять рекрути.
«Гей, братця! Чи чути,
Где друг мій? Чи, може, він з вами?
«Жено, бог з тобою!
Твій друг упав в бою
Ай там, під Мадженти мурами».
Невіста вздрожала,
Поблідла, взридала,
Притисла до серця дитину,
І в небо соколи
Вознесла поволі,
І верглась з ягідков в глибину.