Микола Устиянович – Старість – не радість: Вірш

За тобов ся оглядаю,
О тобі всегда думаю,
І вечером, і раненько
За тобов тужить серденько,
О юносте солоденька!
В тобі краса, в тобі сила,
В тобі життя як миленька
В цвіт маєвий ся розцвіла.

За тобов ся оглядаю
З сльозов в очах, з тосков в груді,
Где цвіточки
І віночки,
Любов щира
Всього мира,
Где минулись життя злуди.

А где тепер я остаю,
Там спочили всі сни милі,
В які любов вколисала,
Там минулись щастя хвилі,
І вся доля там остала.
Нині – згадка пересунесь,
Як восени красна днинка,
Ледво засвітить, загріє,
Знов студений вітр повіє.

І сумненько-сь оглядаю
По минувшім життя маю,
Где мисль сміла
В світ летіла,
Где думання,
Уповання
В пламень були розгоріли,
Нині… згасли, спопеліли.

Вже ж ніколи тя не взріти,
Літ молодих, красний світе!
Бо вже ослаб віщий голос,
І сніг припав чорний волос,
І світ очей вже темніє,
І грудь серце вже не гріє,
І вся кріпость, і вся сила
Вже мя нині опустила.

Дармо вже ся оглядаю,
Дармо юності шукаю –
Вже відцвіла
І ув’яла.
Вже по красі
В зимнім часі.
Минулося, що бувало,
І навіки вже пропало.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (1 оцінок, середнє: 5,00 із 5)
Сподобався вірш? Поділіться з друзями!
Теми вірша "Микола Устиянович – Старість – не радість":
Залишити відповідь

Читати вірш поета Микола Устиянович – Старість – не радість: найкращі вірші українських та зарубіжних поетів класиків про кохання, життя, природу, країну для дітей та дорослих.