Ужас на Русі при зближенії монголов в л[іті] 1224
«Ой зле, сусіде! Горе нам, горе!
Сонце за три дні в кровавім морі
Бродить з полудня, а в дворцу луни
Слідно віддавна могили три.
То гонці лиха, ой зле, сусіди!
Спадуть на землю ужасні біли;
Ой біди, біди спадуть на мир,
Князям готуєсь кровавий пир!
Недармо пріють так сагайдаки,
Недармо виють вночі собаки:
Над Руссю висить тяженький бич,
Заплаче Київ, зойкне Галич.
Ой нам казалось, думало, снило,
Що ся мир-зіллє в Русі розвило,
Що крам шовковий розклав купець,
Здудніли в горах турми овець;
Що окрив ангел крилом землицю,
Отерла мати слізну зріницю,
Діва в дівочі вколисалась сни,
За плуг хватили Русі сини.
Кметі скували на леміш стрілку,
Скотар взяв знова в руки сопілку,
Дні Ярослава вернули назад,
І Осмомисла загостив лад.
А ту, о гляньте, горе нам, горе!
Тьма гайворонів лишають бори,
Кракають, в’ються, б’ють до села, –
Вони жир вітрять, буде біда!»
Так гомоніло по Русі стиха.
Сусід сусіду не таїв лиха;
І в Десятинній, кажуть, що знов
Пречиста діва плакала кров.
І бачте, бачте! Луна в степов’ю!
Біжать половці, залляні кров’ю,
Женуть останки коней, скота
В Русь, на гостинний берег Дніпра.
Пред ними Котян, за ним тривога,
Як бліда відьма, лиховорога,
Розносить вихром по землі вість
За чернь незвісну, за страшну прість.
Снуються гонці межи князями,
Сум розстелявсь меж городами,
По цілій Русі і вшир і вдаль
Заводить Котян зойки і жаль:
«Ой Русе красна, горе ти, горе!
Ой з-за Кавказу прорвалось море!
Через ущелля ледових скал
Втислось, зломило половців вал.
Ой і волнує в нашім степов’ю,
Береги Дону заллялись кров’ю.
Незнана світу Таурмен глуш
В немовлят серцю топить оруж.
І полки наші розбиті в бою,
Цвіт половецький стятий косою,
Кончаків Юрій уже лежить,
І Кобякович Данило спить.
А діви наші – ой горе, горе!
В полон забрали, женуть за море,
Старці, каліки – стинають впень,
Сироти, діти – мечуть в огень.
Ой лихо Русі, лихо, сусіди!
Сюди по п’ятах жене нам в сліди
І чернь до ваших веде преділ,
Щоб в злотоверхім Києві усів».
І шибли зойки вкруг небесами,
А в Русь гостинну валить товпами,
Як стривожена птиця степна,
Вся половецька буйна земля.
І воздрожали Дніпра пороги
Первий раз лячно від їх розмоги,
Вздимають-сь води на страшну прість
І фаля фалі подає вість.
І тихо стало в руській землиці,
І сумно, глухо, мов по голосніші
Ударив сильно вражий обух,
Онімів мову, умертвив дух.
Тілько на крилах небес оболока
Від Волги, Дону до фаль Вислока,
Від устя злотобережного Дніпра
Аж до варяг гранітного хребта.
Скрізь незміриму руськую ниву,
Свобідну, красну і величаву –
Сунеся сумно унилий глас:
«Ай горе, горе, ужас, ужас!»
