Чи ти єще, другинечко моя,
Ведеш к востоку слізную зіницю?
Чи ти єще, болізненная,
Не запалила твоїм снам гробницю?
Єще ли стогн мечтаній блідих
З чорної рветься твого серця згари?
А долі сум чувств твоїх святих
Чи світ єще тобі не склав на мари?
Бідна, остав! ах, твоя зоря
Давно вже щезла із небес востока.
Тобі давно надій нора
Висхла, сред молній розсвіту урока.
Тобі нести в вечірню затінь взрок,
Що осіняє хрест: там сяде колись милий,
Весна твоя, азбука твоїх гадок,
Вірний судьбі, судьбою онімілий.
При нім знайдеш незв’ялий цвіт любві,
Чист як душа, що його садила,
Цвіт, над котрим мечтала слізно ти,
І земний рай, і наповіді всі проснила;
В-около нього мирна тишина,
І роса мила вечірньої охолоди,
А над ним та ж сама зійде звізда,
Що на востоці золотить неба зводи.
Там же, о там, до западной звізди,
Стреми душею, стреми твоїм взором;
І враз коли вона заблисне ти,
Сідай при милім над могили ровом,
І подумай хвилінку з ним одну
Думку за щастя, що судьба стоптала,
І вірно в грудь його ізлий сльозу
Послідню, що-сь єще не виплакала.
