Стоїть дівча в полі,
Стоїть, глядить, плаче,
А летять соколи,
І ворон десь кряче.
А в даль ген дівочі
Видивились очі,
А здаля від моря
Летять птиці горя.
«Гей орле-соколе!
Літав-єсь ти много,
На котором полі
Видів брата мого?
Гей орле-соколе,
Літав-єсь ти много,
На которім полі
Видів люба мого?» –
«Не єднов нивою
Розсієся град,
Та не в єднім бою
Воює твій брат.
Розтріскає грім
Не єден же дуб,
Не в бою єднім
Воює твій люб.
Сред мраки тумана
Чайками поплили,
У морського лпмана
Та ще й не висіли.
Орли не літали
В новії шляхи,
Де в дикі навали
Перлись козаки».
«Гей! – каже ворон, –
Ти-сь з моря вернул,
З далеких сторон
Я бурю дочул.
Та сіл я край моря,
Дивився в навали,
І блиснула зоря –
Козаки вертали.
Ой та не чайками,
Та не в дружині,
Та плили волнами
По єден к мені».
Розвалиться хата,
Ти-сь дівча саме:
Ніт люба, ніт брата,
І ради нема.