Земле нещасна! Де суть твої діти?
Чи джума стяла? Чи їх лють пожерла?
Чи страшна повідь край моря заверла?..
Де сини твої? Де суть твої цвіти?
Летів орел з чужиноньки
Та й став повідати
За керваві долиноньки,
За спалені хати;
Та за кості біленькії,
Випрані дощами,
За могили високії,
Сипані руками;
Та за думи сумненькії,
Вержені в облоки,
Та за жалі гіренькії,
Сльозаві потоки.
Та за шаблі щербавії,
Поломану зброю,
Та за душі блукавії
Без миру, покою.
Летів орел воздухами,
Став розповідати;
Зашумів Дністр берегами
Та й яв ся питати:
«А чиї ж то кровці плили
Тими долинами?
Та чиї ж то кості мили
Вітроньки дощами?» –
«Ой плила там кровця тепла
Не з єдного краю,
Лиш найбільше зсіклась, скрепла
З-над Дністра, Дунаю.
Бо там серце, мов сталь в гарті,
За боязнь не знає;
Як на учті, як при кварті,
З ворогом гуляє». –
«А чиї ж то руки звели
Могили широкі?
Та чиї то сльози сплили
В потоки глибокі?» –
«Не єдна там жменя верла
На очі землиці,
І не єдна щира перла
Упала з зріниці.
Але сльози тогди в світі
Линули, мов ріки,
Як Дністра, Дунаю діти
Прощались навіки.
Єдна мати їх плекала,
Єдна судьба била,
Єдна любов їх в’язала,
Єдна смерть злучила». –
«А чиї ж то щербавії
Шабельки та зброя?
Чому душі блукавії
Шукають покоя?» –
«Не з єдного там Дунаю
Поламана зброя,
Лиш душечки з Дністра краю
Шукають покоя.
Бо там хлопці, там молодці
За свободу впали,
А дівчата, чорнобровці,
Дома полишали.
Плаче дівча, плаче мати,
З жалю не втихає,
Же й свободи не видати,
Й милий не вертає».
