Тоді справдилось що мовив пророк Єремія, кажучи: “Голос чути в Рамі і плач і ридання тяжке: Рахиля плаче
за дітьми своїми і не може втішитися, бо їх вже нема”.
Гей, брати мої рідні, кохані!
Коли зоря вечірня погляне
І ви сядете чесно при столі
Всі гуртом до вечері святої,
Не забудьте собі пригадати,
Що вчинив колись Ірод проклятий:
Десять тисяч діток ще й чотири
3 його волі забили жовніри.
За Христа полягли ті покоси,
Що червоні скропили їх роси…
Чути голос Рахилі у Рамі,
Що мов чайка та б’ється в нестямі,
До землиці грудьми припадає,
Тяжко стогне й гіренько ридає:
“Ой, ви діти, рожевії квіти,
Де ж піду я, що маю робити?
Соколятка мої милесенькі,
Голуб’ятка мої дрібнесенькі!
Ваші тіленька та погнічені,
Ручки ніжненькі та посічені…
Ой, навіщо мене ви покинули,
Та куди ж ви від мене полинули?
Ой, ой! Де ж вам доріженьку слати?
Ой! А звідки ж то вас виглядати?
А чи з лугу? Чи з темного гаю?
Ох, не маю вже вас, я не маю!”
* * *
Гей, брати мої рідні, кохані!
Може це за науку вам стане:
Змита слізьми і кров’ю дорога
Найпростіша до Господа Бога…
Хай же кожна покривджена мати
Вчиться твердо свій дух гартувати,
Щоби дух той, підпора народу,
Передався від роду до роду.
Бо нащадки тієї Рахилі
Були мужні відважні і смілі,
З них постало Христове лицарство…
* * *
Та кипить боротьба ще завзята,
Бо живуть ще, живуть Іродята!
