Була і в мене любка,
Вродлива як весна,
Невинна як голубка,
Як лялька чепурна.
Шалів я від кохання!
Зітхав і умлівав,
Думки і почування
Усі їй віддавав.
А що вона ховала
У серденьку на дні,
Про те чомусь мовчала —
Ні словонька мені.
І от одного ранку
Прийшов до неї я:
Що скаже на останку
Красунонька моя?
Прийшов і в мові пишній,
У виразах палких
Признався неутішний
Їй в почуттях своїх.
— “Паничу”, відказала
Всміхаючись вона,
“Про це вже я чувала,
Але це все — мана!
Скажіть мені ви краще,
Чи грошики в вас є?
Та ще про… “настояще”
Становище своє?”
І на московськім слові
Спіткнулася на мить,
Бо ще на рідній мові
Не звикла говорить.
Становище… посада…
Чи гроші в мене є?
Я думав: от де вада
І горенько моє!
А панна знов казала,
На вид зирнувши мій:
— “Чи ви їсте так мало,
Що ви такий худий?
Для вас потрібні ліки,
На вас і глянуть страх!
Подерті черевики,
Одежа вся в дірках…
Ви ж не мудрець афінський,
Що в бочці їв і спав”…
— Поет я український!
Я тихо відказав.
І полилися сльози,
Течуть вони, дзюрчать…
Поезії і прози
Не можна спарувать!
