Хто кохає край свій рідний
Для високої ідеї;
Я ж кохаю не для неї,
А для того, що він бідний.
Хто любов свою до люду
Прибірає в пишні шати;
Я ж не хочу прибірати,
Бо любов моя без бруду.
Хто шукає щастя-долі
У роскошах та пишанню;
Я ж у щирому братанню
Та в труді на ріднім полі.
Хто на святі в честь Ваала
Віддає Красу в наругу;
Я ж в душі ховаю тугу
За красою Ідеала.
Хто вклоняється природі,
Коли їй складає оди;
Я ж співець тії природи
При кожнісенькій нагоді.
Хто від запалу кохання
Вміє вчасно утриматись;
Я ж кохати і кохатись
Рад до власного сконання.
Хто сміється для звичаю,
Хоч йому на серці й нудно;
Я ж сміюся привселюдно,
Бо веселу вдачу маю.
Хто соромиться признатись,
Що він чарку заживає;
Я ж не п’ю… коли немає,
А як є — чому ж ховатись?
Хто, як рифми не снуються,
Все натхнення дожидає;
Але я?.. Та хто їх знає,
Відкіля вони й беруться.
