Знов стелиться передо мною шлях
Через терни, байраки, дике поле….
Куди ж по всіх зневірах та жалях
Знов заженеш мене, лихая доле?
Чи вже ж у мандрах по чужих краях
Ще мало мук зазнало серце кволе?
Дарма, дарма… Як Марко той Проклятий,
Я мушу все блукати і блукати.
Та не провина, тяжча од усіх,
Мене гнітить, мов торба за плечима,
Жене на шлях, позбавлений утіх –
Мене провадить сила невидима.
Вона страшна, як первородний гріх,
Знадна, як рай, що зник перед очима!..
В душі лишилась згадка того раю, —
Чи ж не його тепер я скрізь шукаю?
І ось тій силі невідомій я
Коритися без оборони мушу,
Самотність, вірна подруга моя,
Іде за мною вслід, куди не рушу,
І мов холодна темна течія
Вливається і студить мою душу…
Ні радощів, ні щастя, ні кохання,
Одно мені судилося блукання!
Чи знайду я спочинок за життя,
А чи тоді, як ляжу в домовину,
Там, в царстві тіней, снів і забуття,
Куди з старим Хароном я полину,
Відкіль немає більше вороття,
Де ніч – за день і вічність — за хвилину?
Запав туман… І в тиші урочистій
Я бачу шлях у далині імлистій.
Бери ж костур, мандрівцю, і рушай.
Прощай, похмурий, непривітний краю!
Кажу тобі востаннє це прощай”,
Бо повернутись знову не бажаю.
Свій жаль тяжкий, зневагу і одчай,
Що ти завдав, в собі я заховаю
І, бредучи од хати і до хати,
Піду у світ порадоньки шукати.
