Ви пам’ятаєте: в дні тридцяти тиранів
Була та сама навісна пора:
Безмовний Пнікс, безлюдна Агора
І безголосся суду і пританів.
І тільки часом, мов якась мара
Ще озивався сміх Аристофанів,
Сократ, як перше, виявляв профанів,
І весело роїлась дітвора.
Так само і тепер. Усе заснуло.
Все прилягло в чеканні Трасібула!
А ми? – де ж заступ нам на нашу гич,
І сапка на бур’ян, і лік на рани?
Дитяча сліпота? Сократів бич?
Чи невтишимий сміх Аристофана?
