Франческо Петрарка
CCLXXIX
Чи скиглення в гаях зачується пташине,
Чи в літнім вітерці зашепчуть дерева,
Чи лепетливих вод гармонія жива
Сюди до берега зеленого долине,
Де я сиджу й пишу погожої години, —
Про неї, дар небес, що нині укрива
Глибінь землі, я сню і мислю, і слова,
Здається, з уст живих спадають у долини.
“Для чого завчасу марнуєш ти свій вік? —
Вчувається мені. — Для чого з-під повік
Струмиш потоки сліз розпучливо, безсило?
Я вмерла, щоб ланцюг скороминущих літ
Зімкнути з вічністю; зіниці я склепила,
Щоб їх розкрити там, у непомеркний світ”.
СССХІІ
Ні зоряних небес мандрівні хори,
Ні вітрокрилі в морі байдаки,
Ні в полі збройних лицарів полки,
Ні звіра красного глибокі нори,
Ні вісті, що приходять через море,
Ні строф любовних точені рядки,
Ні в ароматах свіжої луки
Співання дам, що тішать наші зори, —
Ніщо мого вже серця не торкне:
Свій день і сонце втратило, трудне.
І все для нього мороком укрите.
Журбою стали довгі дні мої:
Я кличу смерть, бо прагну ту зустріти,
Що був би краще не стрівав її.
