Одіссея, IV, 1-304
I
На землю впала ніч, потемніли дороги,
У цоканні підков мчить Одіссеїв син.
Півсвіту вже за ним… Сіріє мла долин,
Мигтять огні — і сплять Тайгетові відноги.
Палати… Сонце там чи місяць білорогий?
Блищать слонівка, мідь, і золото, й бурштин.
Білявий Менелай, щасливий сім’нин,
Провадить юнаків на ковані пороги.
Цариця жде гостей, і відблиски зі стель
Виборну золотять в руках її кудель,
Повага їй в очах… Вітай, благословенна!
Тивує Телемах: “Злочинниця грізна,
Що з нею в світ прийшли облуда і війна,—
Ти мудра, ти ясна і лагідна. Гелено?”
II
Цариця подив той угадує з очей,
З безсмертних уст її снується єпопея
Про шлюб зневажений, про мудрість Одіссея,
Про дужий Іліон і смерть її дітей.
Мов смерч, краса її промчала між людей,
Жага і пристрасті владали в світі нею —
Хто згодяний не зна, що важить Діонея,
Хто віджене її від крицевих грудей?
А там світають дні прозріння і науки…
По скарб єгипетський сягнули ніжні руки
І забуття бальзам долито до вина.
О, що буйніша кров і молоді нестями,—
Тим більша лагідність, ясніша глибина,
Тим скорше. Мудросте, приходиш ти з літами.
