На панщині жито жала, в снопики в’язала.
А як прийшла й додомоньку, то й плакать я стала.
Дітки ж мої маленькії, що й будем робити?
Старший каже: “Не плач, мамко, наймусь я служити”.
Старший каже: “Не плач, мамко, наймусь я служити”,
А середній: “Не плач, мамко, якось будем жити”.
А середній: “Не плач, мамко, якось будем жити”,
А меншенький гірко плакав – не вмів говорити.
На панщині жито й жала, в снопики в’язала.
А як прийшла й додомоньку – й голодна лягала.
Бодай же тим клятим панам більш не панувати –
Яке й горе з діточками голодним лягати.
Скільки тепер таких панів, як пан Лазаренко,
Обікрали, обібрали й стареньких, маленьких.
Він поїхав за границю, двораніном стане –
А як прийде Бог судити, що він тоді скаже?
Що скажете перед Богом за свої провини –
Скільки є людей голодних в вільній Україні?
Україна в нас багата і люди робочі –
Як не стидно буде глянуть українцям в очі?
Нехай беруть, нехай крадуть – скоро кінець буде.
Може, колись заживемо, український люде?..
