Неестетичні вийдуть вірші…
Та знову думка допіка:
Чи є на світі що страшніше
За колорадського жука?
Не тим страшний, що з Колорадо
(І в Колорадо різні є…).
Та не копає він, не садить,
А все жує, жує, жує.
Жує від рання до смеркання
І плодить невмирущий рід,
В якого є одне завдання:
Щось роздобути на обід.
Він пісні слухати не хоче,
А снідає разів по шість.
Він їсть усе, що бачать очі,
І лиш його ніхто не їсть.
Буває, часом зникне з виду
(Злякає дощ чи то гроза…),
Та під листочком пересидить —
І знову мужньо виповза…
А згаснуть зорі, сонце й місяць,
Земля зупинить вічний лет —
Він знайде десь тепленьке місце,
Хоч на найдальшій із планет.
І там замкнеться вічне коло:
Він буде снідать раз по шість
І знову з’їсть усіх навколо…
І лиш його ніхто не з’їсть.
