На тин плечима сперлась хата.
Стара, покинута, горбата,
Уже оглухла і осліпла,
А все ще тягнеться до світла.
Вже не живе — ще не вмирає,
Шукає все ключів од раю
І розстіба свого кожуха.
Як б’ють струмки в старечі вуха
І крають небо на шматки
Золотопері ластівки.
Їй так ще хочеться летіти
За ластівками в тепле літо,
А на покрівлі як на те
Мох так фіалково цвіте!
- Наступний вірш → Надія Кир’ян – Село спішить
- Попередній вірш → Надія Кир’ян – Коло калини
(Оцінок ще немає)
Підписатися
0 Коментарі
Найстаріші