На пагорку танув вчорашній сніг,
Такий безпритульний, немов собака.
Легенько дорога торкалася ніг,
А вітер у вітах знесилено плакав.
Так сталось. Цьому не зарадиш нічим.
До віт прихилюся, як небо заснуле.
Вже ціле життя — хоч плач, хоч мовчи —
То тільки листи у давно минуле.
Дрімає дорога, і сад, і село.
Їм боляче сниться, так боляче сниться,
Як дзвонить відром дерев’яна криниця,
Котрої ні в мене, ні в них не було.
Не спить при дорозі лиш сосна одна,
Вигойдує сум у зелених лапах.
Я з рук її вип’ю той сум до дна,
Та звідки ж у грудня травневий запах?
Зима, а на вітах не сніг, не лід…
Дивуюсь тобі, таємнича країно,
І тихо вростаю в цю зелень віт,
Долонями ночі обнявши коліна.
