Наталія Погребняк – Уроки історії: Вірш

Диптих

1.

Чому сумує, плаче дзвін
І біль сердець в одне єднає?
Що розповісти хоче він,
Про що сьогодні нагадає?

Тривожні спогади ураз
Свічки очима розіп’яли,
Немов з минулого до нас
Вони із докором казали:

– Хто відповість за ту біду,
Що голодом людей косила,
Що в Україні не одну
Убила гордість, пісню, силу?

Не встануть свідки із могил.
Вони й тоді не говорили,
Бо голод їх позбавив сил…
А за селом росли могили…

Встає історія з пітьми,
Словами фактів промовляє
І хоче, щоб судили ми,
Бо заповіт від мертвих має.

Вона бідою, горем вчить,
Щоб не забулось незабутнє,
Бо там, де пам’ять не мовчить,
Там щастям повниться майбутнє.

2.

Сонце мружиться сліпуче:
День приходить неминуче.
Після теміні і тиші
Дні стають усе страшніші,
Бо вони, безжальні й вперті,
Все нові приносять смерті

В те село, де щебетало
Малюків колись чимало
І рясніли там піснями
Вечори. І весіллями
Осінь кликала до хати
Молодяток привітати
Та добра їм побажати
На літа усі. Багаті
Щоб вони були й щасливі,
Щоб врожай на власній ниві
Ніс достаток їм щороку.
Щоб жили вони нівроку!..

Це колись було, а нині
Голод бродить по країні…
Небо плаче, вітер свище…
Не село це – кладовище…
Мов до смерті на ігрище
Зграя воронів все нижче
Опускається поволі…
Йде у гості до недолі…

Там, де жито колосилось,
Люте горе оселилось,
А у стернях серед поля
Смерть блукає… Божа воля
Чи була на те, щоб душі
Залишались всюдисущі:
Без молитви і без ями?..
Щоб страшними вечорами
Йшли ярами, між хатами
Їхні тіні вслід за нами
Милість родичів шукати,
Власних поминок благати?..

Ось вони вже біля діда,
Що за пару грамів хліба
День при дні тіла хоронить.
І його вже не обходить,
Чи старі це, чи малята…
Жалість вся його відтята,
Мов сокирою, «ділами»…
Дід ховає всіх без тями…
– Мо’, на возі хтось ще дише?!.
Порятуй його скоріше!..
Дай скориночку їм ласу –
До життя додай ще часу.
Хай цей світ побачать знову…
Як не хліба, дай полову –
Провіант для конячини.
Хоч зернинку для людини
Відірви від худобини!..

Вечір вихором гуляє,
Смерті дід «оброк» збирає.
Той помер, а той конає…
– Всіх беру, – часу немає…
Швидше б день минав триклятий,
Щоб «зарібок»-хліб цей дати
Онучатонькам дрібненьким,
Що зосталися без неньки.
А чи живі в ріднім домі?..
Їхні долі невідомі
Ні старому, ні малому…
Дід жене від воза втому,
Бо ж в селі він найміцніший.
Хто ж ховатиме? Хто інший
Знов від хати і до хати
День при дні піде питати:
– Гей! Живий хто?! Відгукніться!..
Меркне дідова зіниця
Чи від втоми, чи від болю?
Дід кляне задовгу долю
І підгонить худобину:

– Швидше! Ніч… Бо й я загину…