Тієї ж ночі сніг пішов. Іди,
Безшумний сніже, темними устами,
Мостами, наче сплетеними снами,
Дахамий
Стоять сади холодної слюди
В одежі білій з чорними руками…
Так розбуди
Цей ранок понад нами:
Художнику, іще ти молодий,
Іди ж туди, де стомлені і бідні,
Бездомні діти і сліпці безрідні,
Жінки безлюбі, матері негарні —
В нічліжки, божевільні і лікарні,
В пивничи,
в сльози в’ялої води.
Художнику, іще ти молодий,
Ще знаєш сам знедоленість і вбогість,
Мансарди вогкий пил, і пил, і вогкість,
Стілець і ліжко.
А в осінню тьму —
Друг у кав’ярні в голубім диму.
…Куди летять ці голубі кав’ярні,
Куди бредуть ці почуття рожеві,
Ці акробати мандрівні і ніжні?
— У зрілість, так, у спокій, у достаток,
У спогади прославлених майстрів. —
Про що говорять дві сестри в обіймах,
Дволике людство, і святе, і грішне?
— Про зрілість, так, про хруск того портрета
Останнього, плямистого, як світ…
В кубічних віллах сонце пересохле —
Це старість, це здобуток, це якась
Оригінальна втрата юних літ.
…Тієї ж ночі сніг пішов. Іди,
Безшумний сніже. Як життя минає!
Як шелестить слюда, як опадає,
Оголюючи нерви-дерева!..
Ні молодість, ні старість не вгадає,
Чого шука в житті душа жива.
