Коли на червонім екрані
на білих подушечках мертвих облич
лежать ієрогліфи брів і очей,
неначе метелики, вишиті шовком, —
тоді я пригадую вечір в селі
за містом; потоки вишневого цвіту;
під ними, мов чашечки, сповнені кров’ю,
грядки колекційних тюльпанів.
Старий в окулярах на вічно сльозливих очах,
стара із ріденьким пушком над усе іще гордим чолом,
і двоє дітей з цокотанням пташок,
і двоє дорослих з обтічністю риб —
всі шестеро
на церемонії чайній
над чашечками закривавлених квітів.
…Так терпне у роті язик,
що смак рідини не впізнає;
так шепіт минає, а крик
кіно вимикає.
Так вишукана і легка
колекціонує рука
і голку у серці зразка,
як меч, повертає.
