Забагато мистецтва у цьому нікчемному світі.
Забагато рим у тиші, що крає серце.
Забагато червоного – пристрасть, вона не така.
Принаймні, остання пристрасть.
Ні, це не кров, що римується завжди з любов’ю.
І не вогонь, що руйнує мости за собою.
Це верлібр, коли важко звести обважнілі повіки.
Синьо-сірий костюм чоловіка,
який іде геть.
Ще хвилину тому він цілував жінку,
від котрої лишився лише поворот голови
на картині художника, що помер шістдесят років тому.
Уявляй себе ними – разом або поодинці,
уявляй себе жінкою або чоловіком,
поцілунком (так зветься фрагмент) або місячним
світлом.
Її шия напружена, але ось упокориться.
Його плечі похилені – це вже кінець.
…Синьо-сірий відтінок чорно-білих фотографій,
сіро-сині екрани чорно-білих телевізорів,
колір наркозу і операційних,
неонових рамп, театрального залу.
„Автора! Автора!“ – кричать глядачі.
„Автора! Автора!“ – кричить помираючий.
Але автор у сіро-синьому костюмі іде геть.
