Десь на дальнім березі
квіти темно-сині…
Десь на дальнім березі
б’ється сонце-птах…
Спи, мій любий хлопчику,
мій маленький сину! —
Стелеться мережею
казка золота.
В тім краю незнаному,
поміж тими квітами,
у норі підземній
жив похмурий кріт.
Сонце він ненавидів,
бо не бачив світла, —
темними очима
він дививсь на світ.
Виліз хмуро вдосвіта —
зуби наче пили…
Та до птаха сонного
в темряві підкравсь.
Він сліпий, він думав —
то пташині жили,
й перегриз тенета —
довгі стебла трав.
Розірвались пута!
Сонце-птах — на волю!
Сонце-птах — у небо!
Полум’ям в блакить!..
В морі білі зайчики,
хвилі синім колом…
Десь на дальнім березі
кріт злосливий спить.
Йде зі сходу ранок,
лине ранок синій.
В блиску передранньому
тане сонце-птах…
Спи, мій любий хлопчику,
мій маленький сину!
Стелиться-мережиться
казка золота.
