Морська вода така прозора
побіля берега плющить.
Великий камінь виліз з моря,
у воду дивиться її мовчить.
Морська трава звисає з нього,
у воду пасмами спада,
неначе в каменя старого
така зелена борода.
Чіпляючись за водорості,
на камінь лізе чорний краб.
У нього клешні дуже гострі
і кілька пар тоненьких лап.
Вилазить чорний та лапатий,
очицями — туди й сюди…
І десять діток – крабеняток
слухняно лізуть із води.
Лише одне мале крабчатко
тікає зовсім в інший бік,
бо крабик цей ще немовлятко
і маму слухатись не звик.
Чого ж на камені сидіти,
коли у морі стільки див?
От зараз піде він по світу,
де ще ніколи не ходив!
На дні пісок м’який, як вата.
Ось під водою навпростець
пливе медуза плискувата,
слизька, м’яка, як холодець.
А там дельфіни в синіх плесах
пливуть в спокійній череді,
неначе чорнії колеса,
перевертаючись в воді.
А ось в’юнкими табунцями
маленькі рибки мерехтять,
і спинки їх над камінцями,
немов посріблені, блищать.
І раптом чайка срібно – біла
згори майнула просто вглиб
і дужим дзьобом влучно й сміло
схопила враз найбільшу з риб.
Крабчатко дивиться тривожно,
і просто жах його бере:
хоч краб на рибку не похожий,
а що, як птах не розбере?
Та знов спокійно й тихо в морі,
і тільки хвилька плюскотить.
А сонце лізе й лізе вгору
і все навколо золотить.
На березі цикади чітко
безперестанно спів ведуть.
А хлопчаки тим часом в сітку
принаду краб’ячу кладуть.
Крабча здаля вже чує їжу,
а їсти хочеться давно!
І просто в сітку сміло лізе,
бо ще мале її дурне воно.
І раптом хтось його хапає
і витягає, на пісок.
І от на березі лунає
дзвінкий дитячий голосок:
— Який маленький та хороший!
Як смішно ніжками плете!
Його не треба класти в кошик,
нехай на волі підросте!
Ми тільки глянемо спочатку
і в море пустимо назад! —
Уважно стежать за крабчатком
сім пар веселих оченят.
А крабик зляканий скоріше
шукає маму і сестер.
Тепер вже він порозумнішав
і не тікатиме тепер.
Ой, як зраділи всі тутешні,
що повернулося маля!
І радо плеще в чорні клешні
велика краб’яча сім’я.
