Взяла Яся олівець,
Олівець-малювець.
Сіла Яся на стілець,
Розгорнула папірець,
Треба тут намалювати
Отаку здорову хату,
віка, дах, димар на нім,
з димаря – великий дім.
Ось травичка, ось доріжка…
Ось дитинка – ручки, ніжки,
носик, ротик, голова,
і волосся, як трава.
Ось на небі сяє сонце.
Довгі промені ясні.
А в сторонці під віконцем
Квітнуть квіти запашні.
У дитинки є спідничка,
А на ніжках черевички,
Ще їй кошика зроби
Піде ляля по гриби.
Ліс такий густий, кошлатий,
І дерев у нім багато:
Все ялинки та дубки, –
Як щітки стирчать гілки.
А під кожним, під дубочком
Два грибочка, три грибочка,
Ось чотири,
Ось і п’ять…
Вже нема де малювать.
Враз на сонце, як примара
Налетіла чорна хмара,
Чорна, чорна, наче дим…
Ось і блискавка і грім!
І полився з хмари дощик
На грибочки, на дубочки,
На ялинку, на хатину,
На малесеньку дитинку,
На волоссячко, на кошик
Ллється дощик, дощик, дощик,
Ллється швидко, швидко, швидко…
І нічого вже не видко.
– Що ж ти, Яся, наробила?
Зачорнила весь папір.
І протерла, і продерла,
І пробила аж до дір.
Яся каже: – Ай-ай-ай!
Яся каже: – Це не я!
Це такий вже олівець,
Олівець-малювець.
