Якось каже дід бабусі:
— Розпали вогонь в печі
та для нашої Ганнусі
ти плискачика спечи.
Замісила баба тісто
і плискачика спекла,
а тоді, щоб трохи вистиг,
на віконце віднесла.
От лежить пухкий плискачик
на тарілці на вікні,
золотистий та гарячий,
боки випнувши масні.
Десь гуля Ганнуся, видно,
не куштує плискача.
А йому лежать набридло,
стриб з вікна — навтікача!
Покотився, покотився
по траві, мов коліща.
Раптом зайчик-побігайчик
зустрічає плискача.
— Ну й плискачик золотистий!
Мабуть, добрий ти на смак?
— Ні, мене не можна їсти,
я уславлений співак:
«Я — плискачик,
я гарячий,
загорілий в мене бік.
І від діда,
і від баби,
і від внучки
я утік.
Вирушаю мандрувати,
погуляю досхочу
і від тебе, від зайчати,
зараз, зараз утечу!»
Покотився, покотився
по траві, мов коліща.
Раптом вовк іде назустріч,
зупиняє плискача.
— Ой плискачику хороший!
Зараз я тебе ковтну!
— Ні, не їж. Послухай, прошу,
як я пісню затягну:
«Я — плискачик,
я гарячий,
загорілий в мене бік,
я від діда, баби й внучки
і від зайчика утік.
Вирушаю мандрувати,
погуляю досхочу
і від тебе, вовк зубатий,
зараз, зараз утечу!»
Покотився, покотився
по траві, мов коліща.
Ось іде ведмідь із лісу,
зупиняє плискача.
— Ну й плискачик запашистий!
Я б тебе охоче з’їв!
— Ні, мене не треба їсти,
от послухай краще спів:
«Я — плискачик,
я гарячий,
загорілий в мене бік,
я від діда, баби й внучки,
від зайчати й вовка втік!
Вирушаю мандрувати,
погуляю досхочу
і від тебе, волохатий,
зараз, зараз утечу!»
Покотився, покотився
по траві, мов коліща. В
раз як вистрибне лисиця
з-під куща
до плискача.
— Ну й плискачик!
Що й казати! Запашний від тебе дух…
— Я умію ще й співати,
в мене — голос,
в мене — слух!
І почав співать плискачик:
«Я — гарячий,
я добрячий, загорілий в мене бік.
Я від діда, баби й внучки,
і від вовка, і ведмедя,
і від зайчика утік.
І від тебе утечу я…»
А лисичка каже враз:
— Щось тебе я кепсько чую,
заспівай-но другий раз!
Ти співаєш дуже дзвінко,
в тебе й справді голос є! —
А сама в цей час торбинку
з-під ялинки дістає.
Та хвалько цього не бачить,
радий з успіху свого.
Тільки вивів:
«Я — плискачик…»
А лисичка — хап його!
І незчувся, як в торбинці
опинився наш співець!
І лисичка по стежинці
в ліс побігла навпростець.
А в ліску мала Ганнуся
недалечко від тих місць
лісовую грушу трусить
і грушки солодкі їсть.
Загорілись в лиски очі
— мабуть, груші ті смачні!
— Ой, — говорить, — їсти хочу!
Дай-но, дівчинко, й мені!
— Бачить дівчинка:
лисиця, витівниця лісова!
І на спинці у торбинці
щось ворушиться й співа:
«Я — плискачик,
я гарячий,
загорілий в мене бік.
Втік від діда, баби й внучки,
від лисиці я не втік!..»
— Що ж, — Ганнуся каже,
— миттю натрушу тобі грушок.
Стань-но ближче та під віття
підставляй свій лантушок!
Розв’язала лиска торбу,
а плискачик з неї — плиг!
Та як кинеться моторно
прямо дівчинці до ніг.
— Ой, рятуй мене, Ганнусю!
Нагулявсь я досхочу.
Я додому повернуся,
більш нізащо не втечу!
Засоромлена лисиця
заховалась під кущем.
А Ганнуся до бабусі
повернулась з плискачем.
