Поема
Моїм рідним присвячую
I
Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.
Заплачте разом, а не наодинці.
Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,
Що мали зватись гордо — українці.
Заплачте! Затужіть! Заголосіть!
Померлі люди стогнуть з тої днини,
Й благають: українці, донесіть
Стражденний біль голодної країни.
Згадайте нас — бо ми ж колись жили.
Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно.
II
Сидить стара бабуся у садочку,
І сонце гріє лагідно її.
Онуки поряд граються в пісочку,
Порозкидали іграшки свої.
Онука плаче: — Бабцю, в мене горе,
Сашко мою фортецю потоптав,—
Горохом сльози ллються, ціле море,
— І ще у ляльки ручку відірвав.
Онуків мирить і до себе горне,
Стирає сльози зморщена рука.
— Не плачте, дітки, бо хіба ж це горе…
А справжнє горе хай від вас втіка!
І спогад вдарив, наче біль жорстокий,
І стік сльозою по її щоці.
Згадалися страшні тридцяті роки…
Опухлі діти… Голод… І мерці…
III
Велика родина була у Петренків:
Матуся і тато, бабуня і дід,
Чотири синочки і доня Оленка —
Охочим до праці й щасливим був рід.
Сміялась матуся, закохана в тата,
Навчала бабуня малих онучат.
Сім’я незаможня, любов’ю багата,
Та хліба до столу завжди вистача.
Долівка помазана глиною чисто,
А зверху солома на ній для тепла.
У запічку пахне духмяним любистком,
І вечір зимовий іде спроквола.
На комині вузлики гріються з маком,
З насінням петрушки, з чорнушкою теж.
А піч зігріває всіх ніжно і м’яко,
І дідова казка… І пісня — без меж.
IV
Отак би їм жити в щасливій родині…
Аж тут тридцять третій снігами несе.
Ідуть активісти о ранній годині
Зерно відібрати, загарбати все.
Вже тягнуть з-за комина вузлики з маком,
І плаче матуся і бабця стара.
І падають в ноги, і просять всіляко,
А ті забирають останнє з двора.
«Ну як тепер бути? Забрали корову
І все до зернини. А діти, а ми?»
Ідуть тато з дідом копати в діброві
Якогось коріння посеред зими.
V
На городі пусто.
В хаті мертва тиша.
І синки опухлі
Мов живі мерці.
Знов оладки з листя
І водиця в кухлі —
Ось і всі наїдки
У її руці.
Пропікають очі
Материну душу.
І сама голодна,
І в очах туман.
А сусіди з’їли
Хлопчика, Матюшу,
Й божевільні лізуть
Під її паркан.
VI
Чоловік поїхав
У краї далекі
Поміняти речі
На якийсь наїж.
У льоху сховала
Зерняток півглека —
Перерили землю
І знайшли… Грабіж!
Хто ж таке затіяв
Учинити горе?
Жевріла ж надія
Вберегти синів.
Декілька зерняток
У голодну пору
Врятували б діток…
Але світ зимів.
VII
Вже часник на лузі
Вигребли з корінням,
Обірвали липу,
Кропиви нема.
Не зійшла картопля
Саджена лушпинням…
Люди, мов примари.
Голод. Смерть. Пітьма.
VIII
Сизим літнім ранком
Чоловік до хати
Не прийшов — приплівся
На хитких ногах.
Він приніс в торбинці
Хліба дві буханки,
Вісім картоплинок
І один киях.
Все оте багатство
Їм дало надію,
Що сини ще будуть
Бігати в дворі.
І в краях далеких
Хтось зерно посіє
І не дасть померти
Їм і дітворі.
І молилась мати
Всім богам на світі,
І варила зерна
На одній воді.
І по три зернятка
Віддавала дітям,
Щоб жували довго
Зубки молоді.
IX
А собак і кішок
Не було — поїли.
Десь птахи поділись,
Бо відчули страх.
Вже і комсомольці
В хати не ходили.
Бо з весни забрали
Все у тих хатах.
Виживали сім’ї,
Де була корова.
Разом з нею спали,
Грілись, стерегли.
Декілька сусідів
Пасли у діброві,
Як голодні прийдуть,
Щоб відбить змогли.
Та бандитам їсти
Теж хотілось дуже.
І вони хазяїв
Проганяли геть.
Годівницю крали,
Бо могли подужать,
Хоч і залишали
Всіх на вірну смерть.
X
А сусід під тином,
Мов собака, виє.
Роздирає груди
І лице своє.
.
З’їв синочка, ситий,
Він не розуміє,
Бо страшніш за звіра
Відтепер стає.
XI
Ліпиться малеча
До худого тіла.
В батькові долоні
Туляться вуста.
«Таточку, не з’їжте,
Як Матюшу з’їли,
Будемо слухняні…»
Він їх пригорта.
«Ви не бійтесь, діти,
То нещасні люди.
Їм затьмарив голод
Розум і серця.
А минеться літо —
Там кислички будуть.
Наберуться сили
Зморені тільця.
І шипшина, й терен,
Глід і горобина,
Бузина й калина
Вмерти не дадуть.
Восени до столу
Буде і хлібина.
Тільки треба літо
Якось перебуть».
XII
А в сільраді виснуть
Матюки — погрози,
Телефон з райцентру
Розстрілом ляка.
За кордони їдуть
Із зерном обози.
Не страшне померлим
І саме ЧеКа.
Бігає з наганом
Комуніст кульгавий.
І вищить, неначе
Кинуте щеня.
Нині його воля,
Він сьогодні править.
Милує, карає…
І отак щодня.
«Што за Украина,
Где взялась, откуда?
Малороссияне
Жили здесь всегда.
Это наши земли! —
Верещить іуда —
Кто здесь против власти?!» —
Мовкне слобода.
XIII
Табори ГУЛАГу
Сповнені по вінця
Горя і розпуки
У краях чужих.
Напились сибіри
Крові українців,
Вимостили землю
Кісточками їх.
XIV
А у себе вдома,
Де жили б довіку,
Вже могил горбочки
Снігом застеля.
І грудьми годує
Батька й чоловіка
Та, що поховала
Вчора немовля.
І життя краплини
Віддає, бо знає,
Що без них на світі
Не прожити їй…
І за що в країні
Люд отак страждає,
І коли скінчиться
Голод — кровопій?!
XV
Стояли хати у морози взуті,
Закутані у латані сніги…
А на печі в лютневій каламуті —
Замерзлі люди, наче батоги.
У хаті морок, нікому ховати
Мерців, яким не дошкуля зима.
І обнімає мертвих діток мати,
Вона мовчить, бо вмерла і сама!
Хто слово скаже, пом’яне померлих,
Вони жили й любили на землі,
За що, питаю, їх зі світу стерли,
І розчинили в забуття імлі?!
Ну хто згадає материні руки,
Що притискали ніжно немовля,
І хто відчує передсмертні муки? —
Сама холодна й мертве янголя.
XVI
Дивіться, звірі, жирні особісти,
Сини для вас «святого Октября».
Вам вистачає випити і з’їсти,
А люд стражденний з голоду згоря…
Будь проклятий ти, Лазар Каганович,
І всі, хто нас тоді вбивав, як звір!
Бо мав ти насолоду від судовищ,
Смоктав з народу кров, немов упир.
Бо після вас лишилася руїна,
І мертві села, і пусті поля.
Ніколи не пробачить Україна
Замерзлу матір, мертве немовля!
XVII
Уже двадцятий вік
Розсипав зорі,
А людство не добрішає,
В чім суть?
І як завжди
У всепланетнім горі, –
Всі ситі правлять,
А голодні мруть.
І вже, здається,
Напились по вінця
І слів, і крові
У краях своїх.
Та вимирають
Знову українці,
Під божим дахом
Не лунає сміх.
Дитини плачем
Не розмито тишу
І хлібний дух
Селом вже не пливе.
А біль голодних
Вже навік залишив –
Їх світ помер.
А що ж тоді живе?
Куди, для кого
Попливуть всі ріки,
Для кого в шати
Убереться ліс?
Коли ще тут життя
Заб’ється криком?
Потрібен хтось,
Щоби зберіг, приніс.
Хіба почують
Здалеку лелеки?
Та вбереже їх
Страху відчуття.
Й залишаться вони
В краях далеких
І там продовжать
Рід наш і життя.
XVIII
На світі зосталась з великого роду
Єдина Оленка… За всіх пожила…
Залишилось з того святого народу
Лиш декілька душ із усього села.
XIX
Не мовчимо! Бо нас тепер багато!
Не мовчимо! Не дасть змовчати біль
Загублених, замучених тим катом,
Що нині лаврів пожинає хміль.
Не мовчимо! Бо з нами кожен третій,
Померлий в той страшний голодомор.
Бо з нами двадцять другий, тридцять третій
І в сорок шостім пережитий мор.
Не мовчимо, братове українці!
Ми ж так мовчали в пору ту тяжку,
Бо молимося хлібові, хлібинці,
Що гірко дістається на віку.
Не мовчимо! Доволі спати, брате,
О, сестро, сльози витирай з очей.
Не мовчимо! Не можна нам мовчати,
Бо в душах зойки тих страшних ночей.
Не мовчимо, бо в наших генах голод
Живе пересторогою в серцях,
Бо той страшний комуністичний холод
Сьогодні знову владі до лиця.
Не мовчимо! Бо нас тепер багато!
Прозрів народ, розвіявся дурман.
Не мовчимо! Доволі спати, брате!
Вставай! Пора вже знову на майдан!
25.11.2006
