Грають в морі сині хвилі,
З піни гребені в них білі.
А в небесній височіні
Хмари плинуть білопінні.
Це ж яка краса на світі!
Скільки сонця і блакиті!
І великий синій кит
Ніжно дивиться на світ.
Та коли неждано хвилі
Піднімають гриви білі,
І вітрисько без упину
Котить збурену лавину,
То великий синій кит
Хмуро дивиться на світ.
Він бурчить тоді сердито,
Що не хоче в морі жити.
Є в природи свій порядок,
Але кит йому не радий.
Тож безкрає й неозоре
Він задумав випить море.
Всі дельфіни й кашалоти
Закричали: «Що ти! Що ти!»
А засмучені акули
Лиш докірливо зітхнули.
Кит же взявся за своє:
Б’є хвостом і воду п’є.
Тут пішла по морю чутка,
Що воно зміліє хутко.
В морі ставсь переполох,
Тільки й чути «Ох!» та «Ох!»
Риби всі заметушились,
Заметляли, завертілись
В глибині й на мілині,
Й на самісінькому дні.
І омару черепаха
Пожалілась, бідолаха:
«Я в цім морі триста років,
Тут на дні завжди був спокій.
Хто ж це море замутив?
Хто це ґвалт тут учинив?»
Їй омар – великий рак –
Відповів: «Тут щось не так..»
Й сам, задкуючи, із ляку
Вліз під камінь, неборака.
А вугор? Цей мандрівник
Вмить кудись із моря зник.
Краби ж так по дну біжать,
Що аж клешні їм дрижать.
Всі медузи як одна
Теж спустилися до дна.
А налякані кальмари
Дружно збилися в отари,
Пирснули своє чорнило
Й море синє почорніло.
Ох і кит, мастак проворний!
Через нього море Чорним
Стало зватися з тих пір.
Хочеш вір, а хоч не вір.
Що ж було з самим китом?
Мав він клопіт з животом.
Й дотепер йому ще сором,
Що хотів був випить море.
