Модельянівська жінка
меланхолійно
дивиться вдаль очима лляними
і неозоро
на шию точену
тіні лягають зірками скляними.
– Хочу їх бачити! Хочу їх бачити! Нащо ти твориш мене незрячу?
Очі – тенета! Очі, мов глейові… Так доленосно – нічого не бачать!
Наче з ребра мене твориш, нащо? Очі – пусті, мовби мушлі – чи пащі?
Страшно!
Пристрасті пальцями –
гра кіл і ліній:
лікті та плечі у пасмах каштанових
очі – то серце,
серцю б не битися:
стане не стане?
– Нащо підводиш відтінки побляклі? Мов темні клапті ці очі – лляні.
Ні!.. Я не бачу, хоч ґвалтом приходиш: нащо, ти снишся, півголий, мені?
У маячні!
Модельянівська жінка
меланхолійно
шию витягує вельми ажурно
і почуття
очима пустими тре – витирає
в золу,
ніби жорна.
