З вовни скрутили початок світу,
з рудої, як осінь, глини
зліпили сонце – богині Тібіті
та й склали у скіфські билини:
той вітер, що – з Півночі,
вітер, що – з Півдня,
і листя з вишень пахуче,
і клекотіння дикого півня,
й степи безмежні, могучі…
Із глини зліпили основу світу,
з м’якої, як хмари, бавовни
сплели дивовижне Азовське море
й спустили у нього човни:
за вітром, що – з Півночі,
й вітром, що – з Півдня,
за водограєм пахучим,
і клекотінням дикої чайки
втонули степи могучі…
Із вовни скрутили основу світу,
із глини зліпили початок.
О, Скіфія! В травах твоїх глибоких
так хочеться помовчати:
і з вітром, що – з Півночі,
з вітром, що – з Півдня,
й з дощем осіннім пахучим…
Жадаю злетіти у небо прозоре
І впасти в степи могучі!
