Я — мов зайчик: ніс рожевий, великі вуха,
довкола принюхуюся і прислухаюся,
а серце теленькає-теленькає:
я всього боюся.
Вітер дмухне: «Хоч би не ураган…»
Дощ накрапає: «Аби не злива…»
Звідкись грюкне: «Лише б не грім і блискавка…»
Чи то даремно лякаюсь?
Я — мов зайчик. Зашипить: «Хоч би не зміюка…»
Гаркне: «Аби не пес…», крикне: «Лише б не крук…»
Загарчить: «Тільки б не вовцюган…»
Полохлива — не віриться!
Кажуть: от виростеш — не будеш боятися.
Я росту-росту і дивлюсь на свій край,
день за ніччю, ранок за вечором.
Я — мов зайчик: ніс рожевий, великі вуха.
Тому любити мені узлісся і сонечко,
слухати річку і співочих жайворонків,
нюхати квіти і зілля,
бачити світлячків у темряві.
Стрибати в конюшині з метеликами,
чеберяти у житі й межи волошками,
придивлятися до петрушки, пастернаку,
моркви й капусти на грядках.
Вітер подує: «Який же це ураган?..»
Дощ накрапає: «Хіба ж це злива?..»
Звідкись грюкне: «А, то весняний грім…»
Смілива я — мов зайчик.
