Цілуються двоє на людях в трамваї,
і поки трамвай завертає на Руську,
двоє цілуються, двоє цілуються,
повз Ринкову площу їдемо далі.
Не б’ються, не сваряться — двоє цілуються,
і древня бабуся їм трішечки заздрить.
Та що там бабуся — місто ще старше,
і світ зовсім білий — їм заздрять страшенно.
Навчені досвідом, заздрять і мріють,
щоб настрій у людства був цілувальний.
Не сипати б солі на рани, сказати б:
дай поцілую — загоїться швидше.
Трамваєм гойдає, хитає, кидає
під стукіт «дай — я тебе поцілую».
Щоки в цілунках — світ їм належить,
і нам світ належить — цілуйтесь.
Двоє цілуються, двоє цілуються.
На вулиці Миру хтось за плечима
мене обережно за лікоть торкає:
— Виходите зараз?
— Та що ви. Їдемо далі.
