Ми — два світи.
Ми — два краї.
Пливемо вдвох.
Ти за кермом, господаре любові.
Пливемо звідкіля? Куди?
А я мовчу, бо я сліпа
в незвіданих просторах.
Керуєш сам, як знаєш, —
то ніжності блакитні зливи,
то зриви каяття.
І я мовчу,
як кошовий, попавши в кіш чужий,
вживаюсь у покору.
…Вже скоро мій Дніпро!
А мій Дніпро ти знаєш до пори.
Пороги скоро,
на порогах
господар — я.
І ти благатимеш мене
в керманичі.
І знову стану я собою —
ні сліпоти, ні пут!
А за покору заплачу,
востаннє заплачу — двобоєм
з порогами
на непрощаючій воді.
- Наступний вірш → Оксана Сенатович – Щоб тебе переконати
- Попередній вірш → Оксана Лущевська – Дзеркало
(Оцінок ще немає)