В букварі кричить ведмідь:
— Ох, тону, допоможіть! —
Під чорнилом заєць зник…
В класі — паніка і крик:
потекла ріка чорнила,
дві сторінки затопила!
Заревли сирени грізно:
— Ще не пізно! Ще не пізно! —
Рятувальники прожогом
опинились за порогом,
у машини посідали,
швидше вітру поспішали.
Вслід за ними вулицями
мчали авта з лікарями.
Водогінники завзяті
наступали їм на п’яти.
Дорога хвилина кожна —
врятувати звірів можна!
А ріка шумить, бурлить
хоче човен затопить.
Водогінники в цей час
принесли насос у клас,
до насоса, як належно,
підключаючи потік,
скерували обережно
течію у водостік.
Стало тихо в букварі.
Оточили лікарі
звірів мокрих і сумних.
— Що болить? — питають в них.
По складах звірята кволі
всенькі виповіли болі:
— Дуже важко жити нам,
і звірятам, і пташкам.
Ось погляньте: в букварі
плачуть чорні снігурі,
а собачці вісім ніг
домальовано на сміх…
О, як часто ми тонули! —
звірі змовкли і зітхнули.
І закінчили на тому,
що не зичили б нікому,
навіть ворогові, мати
нечупару-школяра,
що не вміє шанувати,
цінувати букваря!
— Стид,— ведмідь сказав,— за нього,
неохайного такого!
— Сором! — заєць повторив,
очі вушком затулив…
Всі, хто був у класі, хором
загукали:
— СОРОМ! СОРОМ!
