Три бабусі і дві мами
із онуками й синами
йдуть до скверика гуляти.
Починає рахувати
наймолодша мама діток
і цукерками вгощати
всіх підряд:
п’ять цукерок — п’ять хлоп’ят.
Кожен з них цукерку взяв
і собі до рота вклав.
Три бабусі і дві мами
разом сплеснули руками:
— Що сказати треба, діти?
Але діти
(ну і діти) —
ані пари з вуст,
чути лиш цукерок хруст.
Розвели руками мами,
і бабусі вслід за ними:
— Що робити, діти, з вами
із нечемними такими?
Та хлоп’ята мовчки їли
і жували, аж сопіли.
Лиш управилися з ними,
із цукерками смачними,
задзвеніли, як дзвіночки,
їхні чисті голосочки:
— Ми вас зовсім не лякали!
Що сказати треба, знаєм,
та коли роти в роботі,—
ніяк “дякую” казати
із цукеркою у роті.
