I
НЛО НЛО
НЛО
чи то блюдцем чи діжею
пролітало над землею
над гаями пролітало
і тарілка не тарілка
і макітра не макітра
словом НЛО
О-йо-йой!
В Зеленгаї зсув по фазі,
зміни в просторі і часі.
Чорний дрізд застряв на фразі:
— Я наразі,
я наразі…
Що “наразі”— не сказав.
Засміялись дрозденята:
— Що за манія у тата
повторяти, говорити
щось одне по сто разів?!
Ось і маємо вже: діти
розумніші від батьків.
2
У дроздихи що не день —
як не кашель, то мігрень.
Мусить йти до дятла. Дятел
дасть пілюлю, хай гірку,
допоможе їй…
— Ку-ку!
Дятел в школі вихователь,
пугач лікарем тепер! —
закукукали зозулі,—
ми медсестрами, а пугач
лікар-ФІТОтерапевт,
тра-ва-ми він лі-ку-ку-є,
а пілюль не практикує.
Нині зранку він — ку-ку!—
полетів ген за ріку
до трьох сосен на Поділля
поназбирувати зілля.
Розкричалася дроздиха:
— З вами тут доскочиш лиха,
навіть людської пілюлі
не допросишся в зозулі,
щоб ковтнути перед сном…
Вдома голову дроздиха
обв’язала рушником.
3
В школі змін, а змін, а змін
ворон,
що собі не ворог,
був директором лісгоспу,
а тепер у школі він —
просто з мосту —
і завгосп, і завуч, і
викладає фізкультуру,
дбає про мускулатуру.
Повним ходом йде
виховання — від вмивання,
обтирання і вдягання —
через самопочування
аж до ночі, до спання —
і так щодня.
Більше руху! Більше спорту!
Корту вам?
Нате корт
перший сорт!
Або самбо,
або штанга:
що завгодно вибирай,
прославляй Зеленгай!
Дрозденята
(це вони для мами й тата
милі діти-дрозденята)
в школі вже вони дрозди —
дужі хлопці хоч куди.
Штангу в дзьоб —
і від рання до смеркання
тренування, тренування
на помості.
Вдома вже вони, як гості.
Прилітають:
— Кар! Ура!
Золота у нас пор-р-ра!
Гляньте:
біцепси у нас
екстра-клас.
Нас учитель ворон хвалить,
нам учитель ворон радить
присвятитись спорту повністю,
як присвятимось, то кожен
чемпіоном стати зможе.
Тато-дрізд сопе:— Не раджу,
я не раджу,
я не раджу.
Мама крилами розводить:
— Теж мені ці заборони.
спорт нікому не зашкодить,
їжте кашу, чемпіони.
4
— Де журнал “Краса і мода”?
Ще сьогодні тут лежав!
Ах, це татова робота,
в інше місце перекр-р-рав.
— Як це, доню, зрозуміти?—
тато-дятел запитав.—
Ти не вмієш розрізнити
перекрає і переклав?
— А яка різниця, пре…—
схаменулася,— не тре-
— ба!— сміється братик-дятлик,—
впав їй в око юний дрізд
(перед ним вона скік-скік,
він й не гляне в її бік),
тож вона давай спихати
на своїх домашніх злість.
— Ти не каркай, дітвор-р-ра!
— Я не каркаю ніколи,
хто вже каркає у школі,
так це ти — моя сестра,
тенісистка-вертихвістка.
— Тихо, діти, не сваріться.
— Тату, йду на тренування,
а відтак на вшанування
ювіляра. Ви прийдете?
— Я прийду, авжеж, але ж,
доню, вислухай два слова:
а з літанням, доню, як?
— Про яке літання мова?
Про витання в небесах?
Що не бачила я в небі?
Так літати — без потреби!
Що ви, предк… ой стар… ой тату,
ви ще птах старої дати,
з вас сміються в школі, тату,
кажуть, ви не вихователь,
а прискіпка-обиватель.
5
На лінійку у дворі
шикувались школярі:
солов’ята, дятленята,
ластів’ята, дрозденята…
Мами, тата — збоку, збоку,
не підходьте ближче й кроку!
Шикувались у ряди
юні сови і дрозди.
Сови лупали очима,
наковтались в душі мила,
позіхали крадькома —
жаль, подушечок нема.
Підлетіли ластівки
і дрозди — два юнаки,
з них один став трішки боком,
на дятлинку кидав оком.
У дятлинки — кар!— сюрприз,
два разки намиста — приз
(міс по тенісу й красі,
за це ворону мерсі).
Всі зібрались, як сім’я,
вшанувати солов’я.
Ворон в чорному костюмі,
при краватці, з мегафоном,
ставши перед мікрофоном,
випнув груди і сказав:
— Тут, в уривчастій задумі…
(кар, простіть, не так сказав)
тут, в бездум’ї урочистім…
(кар, заплутався геть-чисто).
Врешті каркнув тричі “кар!”:
— Хай живе наш ювіляр,
відтепер —
пенсіонер.
Ювілярові на радість
почеплю медаль “За старість”.
Ворон вимкнув мікрофон
і відклав свій мегафон.
Соловей від здивування
аж присів —
онімів.
Чорний дрізд почав із фрази:
— Ми наразі,
ми наразі,—
дятел фразу підхопив:
— Ще не зсунулись по фазі,
при своєму ще умі!
Ворон каркнув:
При умі — не при умі —
але ж Я тут при кермі.
Всі мене тут поважають,
навіть лікар Зеленгаю
сам зі мною вже вітався.
Пугач-учень засміявся:
— Тато довго відмивався
від його крилостискання.
Ворон каркнув в мікрофон:
— Є-не-е ще запитання!
При такому є в мене
оголошення дрібне:
щоб піднять навчальний рівень,
я наказую віднині
відмінить уроки співів.
З криком:
— Кар! Ура! Пора!—
розліталась дітвора.
Сович ухав:
— Як я рад —
двійка з музики і співу
зіпсувала б атестат!
Засміялись ластівки
(без кар-кар, а навпаки):
— Радий, бо тобі, сопухо,
наступив ведмідь на вухо.
— Наступив-не-наступив,—
юний дрізд крильми забив,—
кар-кар-кар, нема різниці,
чи малини чи суниці —
аби в дзьоб,
чи осики чи ялиці —
аби стовп,
тьох-тьох-тьох чи кар-кар-кар —
аби в лоб!
6
Юний дрізд — вгору хвіст —
вийшов дрізд на поміст.
Дрізд штангіст. У дзьобі штанга
(в дзьобі маминім троянда,
щоб вітати переможця).
Але раптом — що це? Що це?—
юний дрізд
кинув штангу на поміст,
і почав, почав, почав —
дзьобом чухатись почав
під одним крилом, і другим,
і на спині, і на грудях.
Ворон:
— Кар! Перестань,
дурню, чухатись на людях!
В крик дроздиха:
— Де троянда?
Вже троянду з’їла банда!
— Що за банда? Звідки банда?-
дятел вийняв окуляри,—
справді, банда. Їх тут хмари!
Діти, швидко від ялиці!
Всі метнулись під осики,
їм, звичайно, без різниці,
де ялиці, де осики.
Писк і зойк:
— Ой-йо-йой!
Ворон каркнув сам до себе:
— По-англійськи змитись треба.
Без “прощайте”, без “гуд бай”
він покинув Зеленгай.
II
ОЛО ОЛО
ОЛО
НЛО супроти нього —
нуль, ніщо!
1
ОЛО
блискавично, на очах
форми змінює.
О жах!
То, як хмара, розпилилось,
то в клубок великий збилось,
то у формі блискавиці
кульової
прокотилось
по траві, і всі суниці —
з листям, квітом і травою —
прихопило зі собою.
ОЛО —
Що це, що?
Дятел
абревіатуру
“так-так-тук”— розшифрував:
Опізнав
Літальний
Об’єкт.
“Так-так-тук”, а в тім об’єкті
добрі субчики-суб’єкти,
це не мухи, не хрущі,
а кліщі, кліщі, кліщі.
Сович в крик:
— Впився кліщ мені в повіку!
Дятлик в плач:
— Язик, язик…
А кліщів без ліку.
ОЛО —
ще такого не було.
2
Вчитель співів соловей
цілий день не змовкав,
а співав, співав, співав –
насплітав з пісень сітей.
Диво-сіті — ці пісні,
і ні трішки не сумні.
І була у тих піснях
дивовижна сила:
не дала птахам вона
опустити крила.
3
Лікар-пугач із пінцетом
нахиливсь над пацієнтом:
— Трішки, трішки потерпи ще,
це ж робота нелегка —
це кліщище-бандитище
витягати з язика.
От і все. Болить? Не дуже?
Дятлик рюмсає:
— Ве-ве.
— Не журись, маленький друже,
до весілля заживе.
Дятлик векає ще дужче.
— Що це, дятлику, з тобою?
На ось, квітка, гарна, бач,
а як пахне! На, не хникай,
забирай її з собою,
нюхай квітку і не плач.
Хто наступний?— пугач-лікар
нахилився із пінцетом
над наступним пацієнтом.
4
У дроздихи зсув на вазі:
— Брати вазу на Кавказ?
Ні, не брати — на Кавказі
накуплю ще кращих ваз…
все-таки візьму, згодиться,
хоч займе багато місця,
можна вазу до валізи
Прив’язать, якщо не влізе.
Тільки чим? Нова заминка…
Ох! Ох!—
вчотирьох:
дятлик-братик і дятлинка,
і дрозди — два юні брати
увірвалися до хати
з криком:
— Еврика! Де тато?
А дроздиха:
— Що за свято?
Ви Америку відкрили
чи якісь нові бацили?
Чорний дрізд змахнув крилом.
Не дверима, а вікном
він до хати залетів
і сторопів.
Сотня слів і сотня фраз
з горла проситься нараз:
— Я наразі, я наразі дрізд!
Що це значить — цей від’їзд?!
Це наруга над моїм
чесним іменем дрозда!
Це тоді, коли біда,
покидати рідний дім?!
Тут дроздиха затремтіла:
— Ой рятуймось!— і осіла.
У вікні, як голова,—
блискавиця кульова!
— Квітку, брате, до вікна!
Дятлик-братик:
— Ось вона!
Затремтіла блискавиця,
відсахнулась од вікна,
відлетіла і змаліла…
Чорний дрізд, що був збілів,
зрозумів усе без слів:
— Діти, еврика, вона,
диво-квітка,— чарівна!
Летимо на раду!
— Мамо,
а ви з нами?
— З вами, з вами!
5
Криком “зрада”
почалась пташина рада.
— Дятел-зрадник!— хтось прорік.
Вслід за вороном утік.
— Це неправда!— плаче дятлик.
Сович вперся:
— Зрадник, зрадник,
втік, покинув двох сиріт.
Почорнів дятлинці світ:
— Я не вірю в це, звичайно,
це брехня все!— і вона
подивилася благально
на дроздів, сумна-сумна.
Чорний дрізд кивнув:
— Брехня!
Пугач вигукнув:
— Негайно
Суперечку припиніть!
Тут питання так стоїть:
хоч і маєм зілля-зброю,
диво-зілля, але нас…
мало нас!
І нараз,
шию вигнувши дугою,
як не крикне пугач:
— Пугу,
нам іде підмога з Лугу,
нам підмога з Поля йде:
оси,
бджоли
і джмелі —
і великі, і малі —
а веде їх, а веде…
— Тато! Тато!— скаче дятлик.
— Справді, дятел їх веде,
аж земля гуде.
Дз-з-з-з-з-дз-з-з-з-з-з-з-зз.
Спів комах і спів птахів,
спів гаїв,
полів,
лугів…
6
Сович очі опустив:
— Ух, який я примітив!..
Що я тільки не патякав
ще у школі проти дятла.
Твір на вільну тему “Спів”,
як тоді я зрозумів?
“Спів”?— хіхікнув я.— Всім ясно!
Нецікаво, несучасно,
чи не може вихователь
тему твору поміняти,
щоб цікаво всім було —
про Лох Нес чи НЛО?”
Аж тепер самому дивно,
як сопів я: “Сміхота,
дятел мислить примітивно,
дятел гідний співчуття”.
“Співчуття!— аж скрикнув дятел.-
Думка правильна, чудова!
Хто ще здатен співчувати,
розуміє, про що мова”.
Спів — співбіль,
співрозуміння.
Спів — співпраця
та уміння
у любові, в дружбі жити.
— Чим свою провину змити?—
сович очі опустив,
сором совича здушив.
В бій,
мерщій!
7
Шикувалось військо в коло —
до крила крило,
навколо
ОЛО.
В бій!
Та бою, як такого,
не було.
Тільки-но зозулі зілля
роздали по дрібці всім,
як об’єкт у формі змія
на осиці поміж гілля
луснув, наче грім,
повалив осику з тріском.
“Самознищення під тиском”,—
фізик-дрізд
ще й подумати не встиг,
як ударна хвиля всіх
збила з крил і збила з ніг,
піднесла і розметала,
приглушила, притовкла…
В Зеленгаї небувала
дивна тиша залягла.
Дивна тиша — “шу-шу-шу”…
Я пишу, пишу, пишу
твір на тему… НЛО…
Але бачу, що у мене
є відхилення від теми…
Що ж то буде?!
О-йо-йой!
